In Memoriam: Марк фон Гаґен

Поділитися
In Memoriam: Марк фон Гаґен

Спогади Олександра Мотиля:

Я вперше зустрів Марка фон Гаґена в Колумбійському університеті, де він працював  професором-асистентом на факультеті історії, а я викладав на факультеті політології.  У нас був спільний курс в Інституті Гарімана, де ми брали участь у конференції  про Горбачова і перестройку, яку організував проф. Северин Біалер. Моя тема була Горбачов і національне питання, Марк зосередився  на військових питаннях Сов’єтського Союзу. Ми обидва були початківці.

Наші шляхи почали частіше перетинатися, коли я став директором програми «Національні Питання та Сибір» при Гаріман Інституті в  1988-92 рр.  Марк брав участь в кількох наших дискусійних групах і семінарах.  Одного разу я попросив Марка підготовити доповідь про Україну. Коли він відмовився, кажучи, що знає  занадто мало про українську історію, пригадую, що саме тоді я запропонував йому розглянути питання,  що таке українська історія.  Його доповідь переросла в його первинну статтю «Чи Україна має свою історію?», поміщену в Slavic Review.

Ми стали повноцінними колегами, коли Марк став директором Інституту Гарімана, а я продовжував працювати віце-директором Інституту і його співробітником. Марк був сповнений новими ідеями щодо курсів, конференцій, наукових  досліджень, він впровадив зміни персоналу і скерував увагу Інституту на не-російські національності в загальному, а українців  особливо. У цьому часі Інститут розвинув близьку співпрацю з Асоціацією для Вивчення Національностей і погодився бути господарем їхнього річного з’їзду. Також у тому часі Марк розпочав головний проект Українсько-Російських Зустрічей і поставив питання України в основу місії Інституту. Він жартівливо називав себе «Гетьман Марко».  

Я покинув Колумбійськикй університет у 1999 році і перейшов до Ратґерс університету, але ми продовжували зустрічатися в різних академічних середовищах,  останнім часом в Українському Вільному Університеті, де він був деканом  Філософського Факультету і  читав лекції українською мовою.

Марк не був україністом за освітою, одначе у 1990 роках він уділяв максимально уваги і часу для дослідження питань про Україну. Не забуду його захоплення, коли він вперше відвідав Київ. «Це місто взагалі не подібне до Москви», він закликав. З бігом часу він частіше бував у Києві й у Львові, ніж у Москві і в Петербурзі.

Що саме спонукало його віддатися студіям україністики? Думаю, на це склалося багато причин. Перш за все, він був чулий для людей ослаблених, відчужених, поневолених і понижених – Україна терпіла від усіх цих чотирьох. На відміну від України,  Росія виявилася нетолерантною і  агресивною, а Марка почуття моралі і етики відкидали кожну агресивність  і насильство. Усі, хто знав Марка, можуть посвідчити, що він був глибоко чесною, безконечно великодушною і наскрізь доброю людиною. Він завжди мав час для інших, умів прислухатися і дати пораду.   

Другою причиною було його знайомство з видатними  українськими вченими – починаючи  від Славка Грицака до Франка Сисина, Анни Процик та Марії Пришляк. Був також  у нього інтелектуальний виклик віддатися студіям україністики. З одної сторони, вид з Києва показав йому Росію в новому і несподіваному світлі.  Марк зрозумів, що неможливо бути русистом, не будучи україністом. З іншого боку , включити Україну й інші не-російські країни до програм совєтських і пост-совєтських студій, означало потребу займатися світовою, транснаціональною і навіть глобальною історією. Як зрозумів Марк, не можливо бути русистом без вивчення імперії.

Вивчення України було для Марка правильним вибором і задовільним інтелектуальним завданням. Він із захопленням віддався цьому завданню. Він радо очолив Міжнародну Асоціацію Українських Студій, вивчив українську мову, а також нав’язав контакти з українською діаспорою та її науковими інституціями.

Усю цю діяльність він провадив, рівночасно борячись впродовж довгих років проти хвороби, яка його морила. Однак, Марк був завжди веселої вдачі, ніколи не втрачав надії і поринав глибоко у кожний проект, яким  займався. Він міг сповняти усі свої завдання завдяки допомозі свого партнера Джонні та своїх численних колег і друзів, яких він любив, і які його любили. А що найголовніше, він міг виконувати всі завдання, маючи незламну силу духа, стійкий характер і високі моральні чесноти.  

Як багатьом іншим,  мені буде дуже бракувати Марка. Хай він спить спокійним сном.

 

Олександр Мотиль

(Переклад з англійської Ірини Спєх)

Оригінальний текст опубліковано на веб-сайті НТШ в Нью-Йорку . Ви можете знайти його за посиланням.

Спогади Франка Сисина:

Вилив скорботи і співчуття, який спричинила в соціальних мережах звістка про смерть Марка фон Гаґена, є свідченням не лише того, що він був видатним дослідником, який цілковито присвятив себе своєму фаху, але й особистого впливу, який він справив на життя багатьох колег. Завдяки непідробному інтересу до їхніх досліджень, безмірній доброті й турботі про всіх, з ким він працював і стикався, Марк був відкритим до дослідження нових царин і щиросердно ділився надбаними знаннями. Ці самі якості також робили його відмінним учителем.

Я пишу про мого дорогого друга насамперед для наукового українознавчого середовища, тому не буду детально перераховувати численні досягнення Марка, про які писатимуть багато інших авторів для інших аудиторій. Достатньо згадати, що Марк закінчив Школу дипломатичної служби при Джорджтаунському університеті (1976) й отримав магістерський диплом зі славістики в Індіанському університеті (1978) та ступінь доктора з історії та гуманітарних наук в Стенфордському університеті (1985). Він був доцентом (assistant professor) (1985-89), а відтак професором (1989-2007) історичного факультету Колумбійського університету, а також обіймав посаду заступника директора (1989-95), а згодом і директора (1995-2001) Інституту Гаррімана. Від 2007 до 2011 року Марк очолював історичний факультет Університету штату Арізона, а потім - Школу історичних, філософічних та релієгієзнавчих студій, в якій викладав. Його ранні наукові дослідження стосувалися військової, соціальної та політичної історії Радянського Союзу і згодом вилилися в новаторську монографію «Солдати і пролетарська диктатура: Червона армія і Радянська Соціалістична Держава» (Soldiers in the Proletarian Dictatorship: The Red Army and the Soviet Socialist State. (Cornell University Press, 1990)). Більшість його пізніших праць стосувалися України в контексті досліджень імперій та націй, історії війни і військової історії. Але перед зверненням до його наукових зацікавлень, варто згадати, яким чином Марк став істориком України й організатором українознавчих студій.

Коли Марк був заступником директора Інституту Гаррімана в 1988-1992 роках, Програмою досліджень національностей і Сибіру керував професор Олександр Мотиль, фахівець з української політики. Мотиль згадує, як запропонував Маркові прочитати лекцію про Україну, на що Марк відповів, що майже нічого не знає про її історію. Однак він прийняв виклик, і відтак побачила світ стаття «Чи має Україна історію?», яка спричинила жваву дискусію в журналі «Slavic Review» восени 1995. В міжчасі сталася низка пов’язаних між собою подій, які призвели до залучення Марка до щойно сформованої Програми українознавчих студій при Колумбійському університеті й до його головування в Міжнародній Асоціації Українознавчих Студій (2002-2005). Визначальними серед цих подій були розпад Радянського Союзу і повстання незалежної України, які стали для професійних істориків несподіваними.

Саме в цей час я опосередковано долучився до цієї історії. Я саме переїзджав з Гарварду до Канадського інституту українських студій (KІУС) в Едмонтоні після річного перебування в Німеччині в якості стипендіата Фонду Гумбольта, коли Поль Голінґсворт, фахівець з Київської Русі, дослідник Українського наукового інституту Гарвардського університету, запропонував мені познайомитися з його однокласником із Джорджтаунського університету, Марком фон Гаґеном, який невдовзі також став стипендіатом Фонду Гумбольта в Берліні. Я зустрівся з Марком у Берліні й невдовзі переконав його взяти участь у конференції присвяченій польсько-українським відносинам у Кам’янці-Подільському. Досі згадую нашу нескінченну подорож потягом з Києва до Кам’янця, коли двері нашого купе не зачинялися й постійно гойдалися назад - вперед. Я хочу вірити, що ця конференція і наші довгі дискусії про роль українознавства після набуття Україною незалежності схилили Марка до дослідження України.

Та найважливішим було те, що Петро Яцик – меценат, який фінансував Центр досліджень історії України при КІУС в Альбертському університеті, очолити який я переїхав в Едмонтон, вирішив також профінансувати програму українознавчих студій в Колумбійському університеті. Перед тим до Петра Яцика звернувся Річард Еріксон, директор Інституту Гаррімана, а також, ще на початку 1990-х років, Олександр Мотиль. А вже в 1993 р. Освітня фундація ім. Петра Яцика фінансово підтримала програму з українських студій Колумбійського університету. Яцик був особливо вражений тим, що неукраїнець Марк серйозно ставився до українських студій. На відміну від інших науковців, які відкрили для себе Україну після розпаду Радянського Союзу, проте не доклали достатньо зусиль для підготовки до її вивчення, Марк спрямував зусилля на вивчення української мови і навіть спілкування неї. Це відіграло важливу роль, коли він очолив Інститут Гаррімана у 1995 р.

Зацікавлення Марка Україною набуло вирішального значення для одного з найбільших міжнародних проектів, до яких долучився КІУС на початку 1990-х років. Зенон Когут, який в той час перебрав керівництко КІУС, і я, були зацікавлені, чи могла нова політична ситуація спричинитися до переосмислення українсько-російських відносин. Фундація Гумбольта пропонувала стипендії для спільних проектів з науковцями із Північної Америки, й Андреас Каппелер, колега з Кельнського університету, який погоджувався, що Україна та українсько-російські відносини мають бути ключовою темою наукових дискусій, підтримав ідею проекту. Марк щиросердно визнавав потребу в таких дискусіях і подав запит на фінансову підтримку проекту від Колумбійського університету до Національної фундації для гумантарних наук, яка разом із Фундацією Родини Чопівських підтримали ранні спроби проведення дискусій між російськими й українськими науковцями. Проект «Українсько-російська зустріч» зібрав разом численних науковців в царині українських і російських науковців на чотири конференції в Кельні та Нью-Йорку в 1994 і 1995 роках. Аби розуміти цілі цього проекту Марка прочитайте вступну статтю до матеріалів четвертої конференції, надрукованих у спеціальному випуску «Harriman Review» (Volume 9, nos.1–2 (Spring 1996)). Інші вибрані статті опубліковані видавництвом КУІС в 2003 році («Culture, Nation, and Identity: The Ukrainian-Russian Encounter (1600–1945)). Марк був співредактором збірки.

Відданість та ентузіазм Марка зробили Колумбійський університет важливим центром українських студій в 1990-ті роки. Його проекти сягали далеко за межі університету. Він залучав до спільних проектів різноманітні українські інституції Нью-Йорку, як от Наукове Товариство Шевченка, Українську вільну академію наук в США та Український музей. Наукове Товариство ім. Шевченка натомість допомагало фінансувати проекти Колумбійського університету. Українські програми Колумбійського університету дістали більш сталу підтримку, коли Фундація українських студій у США уфундувала програму викладання українознавчих дисциплін при Інституті Гаррімана у 2002 році. Відданість Марка українським студіям була незаперечною. Він погодився перейняти роль президента Міжнародної асоціації українознавства у 2002 році, зорганізувавши пам’ятну конференцію в Донецьку в 2005 році. Він став ще більш відомим у ширшому колі української громади, коли газета «New York Times» запросила його дослідити роль Волтера Дуранті в приховуванні інформації про Голодомор в 1930-тих роках. На жаль, його висновок, що газета має відкликати присуджену Дуранті нагороду Пуліцера, не був прийнятий «Times». В 2007 році Марк вирішив перейти на позицію декана факультету в Університеті штату Арізона (УША). Там він активно продовжував наукові дослідження, в тому числі українські. В 2008 році його обрали президентом Американської асоціації сприяння славістиці (AAASS). Він клопотався про запровадженя викладання української мови в мовній школі Університету штату Арізона. Він також працював професором Українського Вільного Університету в Мюнхені, де він викладав українською, а згодом став деканом філософського факультету. Марк брав активну участь в заснуванні Німецько-української комісії істориків і був членом її наглядової ради. Крім того він належав до Наглядої ради КІУС і брав участь в конференціях інституту.

Чим більше Марк зосереджувався на організаційних аспектах українських студій, тим більше його наукові дослідження були присвячені українській тематиці. Його праця «Війна в Європейському прикордонні: Окупація та плани захоплення Галичини та України 1914-1918» (War in a European Borderland: Occupations and Occupation Plans in Galicia and Ukraine, 1914–1918 (Donald Treadgold Studies on Russia, East Europe, and Central Asia, University of Washington Press, 2007)) є прикладом поєднання його інтересів до воєнної історії, імперій та України. Його численні статті також торкалися теми революції 1917-1920 років (з української перспективи – років національно-визвольних змагань). Особливий ентузіазм у нього викликало упорядкування перекладу праці Павла Христюка «Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр.» (Chronicle of the Ukrainian Revolution), здійсненого багато років тому в КІУС, проте ще не виданої. Марк підкреслював, що навіть сьогодні спеціалістам з російської революції та громадянської війни маловідомі українські події того часу. Він наполягав на виданні книги Джона Решетара «Українська революція 1917-1920» (Ukrainian Revolution, 1917–1920: A Study in Nationalism (1952)), стверджуючи, що багато з його колег її ніколи не читали. Маркове захоплення працею Христюка, людини лівих політичних поглядів, було таким переконливим, що змусило багатьох науковців в діаспорі та в Україні, які дотримувалися до більш консервативних поглядів на цю добу учасників подій та мемуаристів, як-от Дмитро Дорошенко, Євген Чикаленко, Павло Скоропадський чи Олександр Лотоцький, переосмислити роль Христюка і його праці. Інститут східноєвропейських досліджень ім. В. Липинського підтримав цей проект, частково через велику повагу наглядової ради до Марка. Марк мав на меті представити українську перспективу для тих людей, які бачили цей період лише з погляду Москви, а також заохотити українських фахівців переглянути їхні парадигми. Він закінчив чорнову версію передмови до праці Христюка. КУІСу належить честь видати цю останню наукову працю Марка фон Гаґена.

 

Франк Сисин

 

Цей спогад з'явився англійською мовою в осінньому числі  "East/West Journal of Ukrainian Studies» Vol. 6 № 2 2019, с. 3-6, який видає Канадський Інститут Українських Студій при Альбертському  Університеті.

 

Творча зустріч з Тетяною Малярчук, Юрієм Андруховичем і Сергієм Жаданом в УВУ

Творча зустріч з Тетяною Малярчук, Юрієм Андруховичем і Сергієм Жаданом в УВУ

17 жовтня 2019 року Український Вільний Університет зібрав численну публіку, яка прийшла на зустріч із блискучої трійці відомих сучасних авторів, що всіляко популяризують українську літературу як у рідній країні, так і широко за її межами - Тетяна Малярчук, Сергій Жадан, Юрій Андрухович.
Вибори Ректора та Деканів 2019

Вибори Ректора та Деканів 2019

6 липня 2019 року в УВУ відбулися чергові вибори Ректора та Деканів факультетів.
Доповідь Василя Павлова "Війни за історію"

Доповідь Василя Павлова "Війни за історію"

3 липня 2019 року в стінах Українського Вільного Університету спеціаліст із військово-патріотичного виховання Збройних Сил України Василь Павлов презентував присутнім свою доповідь під назвою "Війни за історію: зміни в ідеологічній політиці Збройних Сил України в умовах російсько-української війни (2014-2019).
Міжнародна конференція "Верховенство права"

Міжнародна конференція "Верховенство права"

14 та 15 червня 2019 року під егідою Українського Вільного Університету відбулася Міжнародна конференція "Просування верховенства права шляхом стандартів справедливого суду"