Ярослава Мельник: «Дар любови». Мої спомини про мюнхенські (і не лише) стежки незабутнього Ігоря Скочиляса

Поділитися
Ярослава Мельник: «Дар любови». Мої спомини про мюнхенські (і не лише) стежки незабутнього 
Ігоря Скочиляса

Господь Бог щедро обдарував Ігоря Скочиляса багатьма талантами і дарами, і найбільшим із поміж них — даром любові: любові до людей, до науки, до Церкви і до України. Цей рідкісний дар любові Ігоря Скочиляса кожен із нас, ближчих чи дальших його друзів, колег, вчителів, учнів, мав щастя пересвідчувати і на собі, у різних обставинах, у різний час і в різних місцях. Ігоря Скочиляса, дозволю собі так сказати, всюди було дуже багато, багато в найкращому сенсі цього слова. Він увесь час був у русі, у дорозі…

Мої спомини сьогодні — про мюнхенські сторінки життя Ігоря Скочиляса. Чому саме про мюнхенські? Либонь, тому, що саме в Мюнхені я мала нагоду більше пізнати Ігоря Скочиляса як людину — людину дуже світлу, дуже патріотичну й дуже віддану справі. І дуже справжню: щиру, відкриту, чесну. Щодо чесності Ігоря Скочиляса, то мені пригадався один епізод із його молодих літ, про який він сам із усмішкою розповідав. Після закінчення університету односельці з рідних Циган, що на Тернопільщині, запропонували йому стати головою сільради. На запитання, чому саме на нього впав такий вибір, відповідали: тому що Ігор чесний. Головою сільради Ігор Скочиляс, на розчарування земляків, не став. Став натомість блискучим науковцем і організатором науки, а також нетиповим, дуже успішним і креативним управлінцем, зберігши при цьому всі свої людські чесноти, справедливість і чесність теж. «Ігор Скочиляс  це людина епохи барокко», — сказав хтось із його колег-істориків (даруйте, не пригадую вже, хто саме, було це, либонь, весною 2016 р. після «справоздання» Ігоря Скочиляса на Вченій раді гуманітарного факультету про своє деканство і після його блискучої наукової доповіді). І це не було жодним перебільшенням. Масштаб особистості Ігоря Скочиляса відчували і розуміли всі, кого з ним зводила доля. 

У Мюнхені, в Українському вільному університеті, де Ігор Скочиляс був спершу гостьовим професором, а потім звичайним професором факультету україністики, членом Професорської колегії, ми з ним часто бачилися, мали багато розмов, прогулянок по Мюнхену (до українського некрополю Waldfriedhof, до «Рідної школи», де проходила «ініціація» в мюнхенське життя не одного покоління студентів УВУ, і де Ігор Скочиляс домовлявся з-поміж іншого з директоркою п.Марійкою Фіцак про проживання там студентів УКУ, які мали спільну магістерку з УВУ, а потім страшенно засмутився, що через всілякі технічні технічні «збої» не все було так, як хотілося), і навіть подорожей (до Праги зокрема, але про це трохи пізніше). У Львові при шаленому «трибі» життя Ігоря Скочиляса це було би просто немислимими. Говорили про різне: про співпрацю УКУ і УВУ, про спільну маґістерську програму з історії і соціальної педагогіки, натхненником якої він був, про стажування маґістрів Школи журналістики для опрацювання періодики в архіві УВУ, про Майдан, про російську-українську війну… Він тоді дуже переживав за події на фронті, хвилювався і за брата дружини Ірини, який був серед охоронців Донецького летовище. «Господи, бережи нам Україну!» — рядки з листа пана Ігоря до мене від 27 липня 2014 р. «В Україні тривожно, Іриного брата ще лікують, він 15 січня отримав важке поранення в голову в Донецькому аеропорту (командував там штурмовою десантною ротою), але, дякувати Богу, загрози життю нема, поступово одужує, життєві органи не задіті, залишається адекватною людиною. Тримаймося!!!» (лист від 16 лютого 2015 р.). Не знаю, яким чином, але моє листування з Ігорем Скочилясом упродовж 2012–2015 рр., попри періодичне ретельне «чищення» з мого боку електронної пошти, вціліло, хоча, на жаль, далеко не все.

Власне, саме наприкінці грудня 2012 р. професор Скочиляс дуже радо відгукнувся на моє прохання прочитати в Українському вільному університеті курс лекцій: «Щиро кажучи, можливість поїхати до Мюнхена для мене буде доброю нагодою не лише поділитися своїм досвідом, але й відійти від шаленого ритму життя в цьому році…». У Мюнхені Ігор Скочиляс, справді, щедро ділився своїм досвідом і своїми здобутками зі студентами, колегами-науковцями, мюнхенською громадою. У тому числі роздумами з магістрального сюжету свого наукового життя, яким для нього стало Київське християнство, його роль для світу і сучасного українства в формування українського порядку денного. Маю на увазі його публічну доповідь в УВУ «Київське християнство та “русский православний мир”» (13 лютого 2013 р.), розвідку «Право “вільної елекції”: українські шляхетські традиції та виклик римського централізму: інститут елекційного соборування у Львівській єпархії ХVІ‒ХVІІІ століть», опубліковану в 19 томі «Наукового збірника УВУ» (Мюнхен, 2014), його семінари для магістрантів і докторантів УВУ («Релігійна культура Slavia Orthodoxa/Slavia Unita ХVІ–ХVІІІІ століть та німецький концепт Konfessionaliesierung» (лютий 2013 р.) «Українська культура Раннього Нового Часу: київська традиція, поствізантійська спадщина та західні впливи (1458‒1795) (лютий 2014 р.), «Від хрещення Русі до Революції Гідності: ідея соборності та регіональний партикуляризм України» (травень 2015 р.)). На останній семінар взимку 2015 р. записалося рекордне, як на УВУ, число студентів ― більше двадцяти. На жаль, у лютому 2015 р. (лютий ― це був традиційний час викладів професора Скочиляса) до УВУ він не приїхав через хворобу, чим дуже переймався. «Не знаю, що буде з моїм курсом ― не знаю, чи УВУ має змогу перенести його на пізніший час… (Курс ми тоді перенесли на травень ― Я.М.). «Я несподівано захворів – у мене висока температура і, мабуть, грип, сильно кашляю […].  Дуже мені шкода!!! Але що поробиш ― людина планує, а Бог визначає… Був дуже стомлений роботою останні три тижні, тож організм не витримав навантаження …» (З листа від 15 лютого 2015 р.:). «… Я ще за дві години до вильоту зі Львова на Київ вагався, чи залишатися чи їхати, але Іра наполягала залишитися, і зараз зрозумів, що правильно вчинили, бо мене добряче розібрало, і в такому стані від мене в УВУ не було б великої користі, а натомість самі проблеми» (Лист від 16 лютого 2016 р.). «Зі здоров’ям краще, але лікарі категорично проти мого темпу життя ― треба спокійніше бігти…», ― коротко повідомив через два тижні 1 березня 2015 р. Але «спокійніше бігти» Ігор Скочиляс просто не міг.

Але я хочу ще раз повернутися до попереднього листа від 16 лютого 2014 р. Не можу втриматися, щоб не навести ось цих рядків: «Найбільше засумувала моя дружина Ірина, яка, як завжди, ретельно підготувалася до моєї Мюнхенської подорожі ― цукор у валізі, Мівіни, сухпайок, кава, чай і т.д.». У цих словах теж Ігор Скочиляс з його почуттям гумору (навіть у такій не дуже-то веселій ситуації) і його турботлива Ірина, яку, до слова, ми в крихітній кухонці на УВУ не раз згадували, споживаючи її дари, які залишалися і після від’їзду пана Ігоря до Львова. Ігор Скочиляс під час своїх викладів мешкав або в приміщенні УВУ на Barellistr., 9-a, у маленькій келії біля сходової клітки на останньому поверсі, або, як і багато запрошених викладачів, у вельми гостинної пані Катерини Райнер на околиці Мюнхена. До слова, коли пан Ігор дізнався, що в Мюнхені, його, очевидно, зустріне пані Катерина Райнер із чоловіком (тоді він у Мюнхені був вперше), то неабияк стурбувався: «А чи ця пані Катерина говорить якоюсь зі слов’янських мов? Я, на жаль, італомовний». Але, як виявилося, «італомовному» Ігореві Скочилясу було вельми комфортно в товаристві україномовної пані Катерини, яка йому дуже симпатизувала, утім, як і багато хто з мюнхенської громади.

На початку своїх згадок про мюнхенські стежки Ігоря Скочиляса я згадала про нашу подорож до Праги. Ця одноденна поїздка до Праги в суботу 23 лютого 2014 року мені особливо закарбувалася в пам’яті, і чи не найбільше згадками пана Ігоря про участь студентів УКУ в Революції Гідності, про те, як, прокинувшись зранку після повернення з Києва, з Майдану, побачив у своєму телефоні 40 пропущених дзвінків. «Щось сталося», ― подумав тоді. У самій Празі ми тоді теж натрапляли на багато свідчень про українську Революцію Гідності. Лампадки за Небесною Сотнею біля греко-католицького храму в самому центрі Праги, лампадки на Староміській площі Праги біля пам’ятника Яна Гуса, інші реліквій української революції… Саме на цій площі, під вечір, ми почули від одного зі студентів УВУ, Юліяна Монастирського, який додзвонився до мене, що Янукович утік з України, і що в.о. Президента України став Турчинов. Ми тоді про це нічого не знали, виїхали автобусом до Праги з Мюнхена десь о 5 чи 6 ранку.

Ігор Скочиляс умів, як мало хто, не роздумуючи, прийти на допомогу в скрутну хвилину. Я в цьому могла не раз пересвідчитися, під час наших «перехресних» стежок у Мюнхені теж. Останній лист у Мюнхені я отримала від Ігоря Скочиляса 13 грудня 2015 р. На мої трохи перечулено-перебільшені «ляменти», що нічого не встигаю, що завалена роботою, відповів підбадьорливо: «Пані Ярославо, нічого, дасте собі раду! Бозя все бачить і чуває над Добрими Людьми! До Мюнхена не поїду, на жаль, бо завалений редагуванням магістерських робіт і підготовкою звіту про своє 3-місячне стажування в Кракові» (пан Ігор мав тоді намір на католицьке Різдво приїхати до Мюнхена з дружиною на кілька днів).

skochylias

Востаннє я бачила Ігоря Скочиляса, мабуть, два місяці тому, у жовтні 2020 р. У карантинну пору на нашому «гуманітарному» четвертому поверсі в УКУ на Козельницькій було порожньо. Почувши чиїсь енергійні кроки в коридорі, я мимоволі виглянула зі свого кабінетика, куди ми з Уляною Головач не раз намагалися заманити Ігоря Скочиляса на каву. Не допомагали і мої слова, що в нас найкраща кава на гуманітарному факультеті, і що її оцінив навіть наш декан Андрій Ясіновський, великий кавоман. Зрідка, однак, це вдавалося, але дуже вже зрідка. І тоді ми дуже тішилися, правда, Уляно? Побачила пана Ігоря, який зронив своє звичне «Вітаю, пані Ярославо», і, біжучи далі, встиг сказати тепле слово Катрусі Бондаревій, яка також виглянула зі свого кабінету: «Катю, я дуже тішуся, що Ви залишаєтеся далі у нас на факультеті».

Але, ні, ще була одна зустріч-ява з Ігорем Скочилясом до його відходу у вічність. Дуже щемка, дуже особлива. Я довго вагалася, чи треба про це писати… Коли пан Ігор був уже в лікарні, мені наснився сон: Підвищення біля храму Софії – Премудрості Божої на Козельницькій, подібне до того, яке споруджували останні роки на випускні урочистості. Ігор Скочиляс, якийсь такий дуже променястий, осяйний, у білому костюмі, усміхнений, як завжди, привітно махаючи рукою всім на цьому підвищенні, енергійно пробігає повз цю трибуну по неймовірно зеленій траві… Розповіла про цей сон тоді своїм приятелькам Мар’яні Долинській, Богдані Крисі і, здається, Уляні Головач…

Таким променистим, осяйним залишиться Ігор Скочиляс у моїй пам’яті назавжди. Безмежно дякую Вам, дорогий пане Ігоре, за те, що Ви були і в моєму житті, за Ваш дар любові, за Ваше добре, щире серце, за Ваше натхнення, за Ваш надихаючий приклад, за Вашу справжність!

        Ярослава Мельник,

        професорка Українського Вільного Університету і Українського Католицького Університету, ректорка УВУ (2012-2015 рр.)

agreement-with-uku

Новини

Нова магістерська програма "Мистецтвознавство"

Нова магістерська програма "Мистецтвознавство"

Український вільний університет започатковує нову магістерську програму «Мистецтвознавство.» Запрошуємо до навчання усіх хто цікавиться порівняльним і прикладним мистецтвознавством та менеджментом в сфері культури.
Відбувся вебінар Л.Дідковської "Енергія сексуальності як ресурс для життя"

Відбувся вебінар Л.Дідковської "Енергія сексуальності як ресурс для життя"

Вчора відбувся четвертий із циклу вебінар психологині Лариси Дідковської. Цього разу мова йшла про енергію сексуальности як ресурсу життя. Ця доволі незручна тема, яка в українському суспільстві нележить до напівтабуйованих та не прийнятних для публічних розмов, щиро зацікавила учасників, яких зібралося понад сотню. 
Конкурс ессеїв до 100-ліття УВУ

Конкурс ессеїв до 100-ліття УВУ

В рамках відзначення свого столітнього ювілею Український Вільний Університет проводить конкурс, переможці якого зможуть долучитися до академічної громади УВУ і безкоштовно навчатися в унікальному виші. 
150-ліття Василя Стефаника

150-ліття Василя Стефаника

Сьогодні виповнюється 150 років з дня народження великого українського письменника, громадського діяча, почесного доктора УВУ Василя Стефаника.